Президенте, врятуйте тата з полону! 10-річний Марк з Маріуполя просить допомоги у Володимира Зеленського

Поліна Дайнега , Наталія БУРЛАКУ , Вадим Єпур

Марк — один із тих, чиє безтурботне дитинство вкрала росія. Він пам’ятає про літаки з бомбами, які кружляли над будинком, життя у підвалі церкви та евакуацію мінними полями.
Та найбільше хоче не забути цей жах, а повернути тата з полону.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю редакції газети «RIA плюс» та сайту «20 хвилин» і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

До приходу журналістів Марк Сорока готувався ретельно, каже мама. У найвиднішому куточку кімнати розмістив свої улюблені іграшки, підготував фотоальбом із сімейними фотографіями та паперову скриньку із власними поробками, яких вже чимало встиг зробити у Файному місті.

Хлопчик цікавиться створенням відео, тож коли побачив, що в журналістів є камера, на обличчі з'явилася радість. Як ми помітили, він не лише відверто розповідав власну історію порятунку, а ще й позував на камеру.

Відео дня

Вірили, що війна на три дні

Напередодні повномасштабного вторгнення Марк мав нарешті вийти на очне навчання до школи в Маріуполі.

— 28 лютого чекав, щоб потрапити на урок, щоб зустрітися з однокласниками, вчителькою. У мене ж там товариш Микита, а також його сестра. Ми завжди разом грали, — згадує хлопець. — Про те, що росія на нас напала, я почув у ранкових новинах. Тоді казали, що вони хочуть захопити нашу столицю – Київ. Я почав хвилюватися, бо у нас там ще бабуся проживає. Постійно злюся на росію через тривоги, через бомби, через те, що гинуть люди.

З перших днів війни, замість того, щоб збирати валізи та виїжджати, батьки хлопчика пішли на роботу, бо вірили, що все швидко закінчиться.

— 24 лютого 2022 року я ще пів дня пропрацювала. Та щогодини вибухи ставали гучнішими, ближчими, і тоді керівниця вирішила, що всім краще роз’їхатися додому та бути поряд із родинами. У той час Марко був з бабусею на онлайн-навчанні. Тому після роботи я приїхала до мами чоловіка. Із собою у мене був лише паспорт. Ніяких додаткових речей чи їжі, — розповідає мама хлопця Марина Сорока. — Та і думки у нас такої не було, що наш Маріуполь зможе захопити росія. Ми навіть уявити не могли, що російські загарбники вирішили знищити Маріуполь та його жителів.

Перші дні війни усі були вдома у бабусі. До магазинів не ходили, адже були впевнені, запасів вистачить на кілька днів, а там вже і закінчиться війна. 27 лютого батько хлопчика – Михайло Сорока прийняв рішення – йти на захист України. А третього березня в місті повністю зник зв’язок, тож дізнатися бодай якусь інформацію один про одного рідні не могли.

— Ми тільки чули авіацію та вибухи. Що і де відбувається – не знали. Вночі третього березня чоловік постукав у двері квартири, дав хвилини на збори і відвіз нас в укриття Церкви добрих змін. У тому підвалі я вперше змогла хоч на кілька годин заплющити очі і поспати, проте Марку було складніше. Він плакав у підвалі церкви. Тоді не всім жінкам це подобалося, і деякі навіть просили швидше його заспокоїти, — розповідає жінка.

Події того третього березня пам’ятає і 10-річний Марк. Тоді він востаннє бачився з татком і чув його голос наживо.

— То була ніч, до підвалу мене привезли вже в піжамі. Коли ми збиралися їхати з квартири бабусі Галі, тато нам сказав брати лиш необхідне. Він нас переконував, що через три дні приїде за нами і забере додому, бо війна закінчиться. Я постійно рахував години і дні. Так чекав третього дня. Але ми так і не побачилися, — каже Марк. — Мама з бабусею мене заспокоювали: розповідали казки, давала пограти в телефон.

Новини Тернополя - фото з Президенте, врятуйте тата з полону! 10-річний Марк з Маріуполя просить допомоги у Володимира Зеленського — Марк з мамою Мариною та татом Михайлом до вторгнення

Зі слів пані Марини, кількість людей у підвалі щоразу збільшувалася. Жителі гуртувалися і допомагали одне одному. Чоловіки їздили у пограбовані супермаркети та забирали їжу, яка там залишилася на підлозі, полицях, а потім вже на вогнищі готували зі здобутого якийсь борщ чи суп на всіх.

— Це не такі продукти, які ми всі звикли бачити у супермаркетах на полицях. Чоловіки приносили брудні залишки овочів, якісь вцілілі банки консервації. Дещо було взагалі розчавлене. Далі вже тут відмивали і готували з того. Ніхто не знав, що на нас очікує, тому мовчки їли, бо сили треба було звідкись брати, — каже переселенка. — Наша бабуся Галя – молодчина. І мене заспокоювала, і Марка. Вона не боялася і виходила з підвалу, щоб приготувати їжу. Ми постійно слухали авіацію, бо вони ж скидали бомби. То як тільки чули звук – дітей до себе і в підвал.

Або виїдемо, або закатують

З кожним днем ситуація в Маріуполі погіршувалася. Ні пані Марина, ні навіть малий Марк вже не вірили у закінчення війни за три дні чи три тижні. Обстріли лунали частіше та ближче, після яких не всі поверталися у підвал.

— Я там лише трохи грався з дітьми, бо мама мені не дозволяла. Тоді всі хворіли, вона переймалася, щоб я не захворів. Бо казала, що ліків у нас не було із собою і не можна було в місті купити, — розповідає Марк. — А ще я згадав сумну історію, коли в Маріуполі помирали люди. Ось з нами у підвалі була жінка, і її чоловік пішов у магазин. То одного разу він не повернувся, бо росіяни обстріляли, і він загинув на місці. Я чув, як жінка плакала, і люди про це розповідали. Мені тоді стало сумно.

За умови повної окупації Маріуполя, залишатися в місті було дуже небезпечно. І на це були дуже серйозні причини.

— Мій чоловік мав звання майора і є діючим захисником України. Я на момент вторгнення також була майором внутрішньої служби, що підпорядковується Мін'юсту. Зважаючи на це, не могла ризикувати життям сина. Мені чоловік дав установку: «Марино, найголовніше – збережи мені Марка». Виїжджати спочатку боялася, бо «зелених коридорів» у нас взагалі не було. Перевізники якось сказали, що можуть взяти лише дітей та батьків. Без сумок та речей. Ми погодилися, і 16 березня 2022 року прийшли з Марком та бабусею на призначене місце. Але так той перевізник і не приїхав. Чому? Я не знаю. Коли ми чекали на місці, то на військові частину, що поряд, скинули бомбу. Я сказала Марку, щоб він закрив вуха та відкрив рота. Йому пояснила, а сама не встигла, тож мене тоді оглушило на одне вухо, — каже пані Марина.

Того ж 16 березня родина вирішила повертатися у свій приватний будинок, що на околицях Маріуполя. Адже залишатися у місці, де є велике скупчення людей, – небезпечно.

— Вдома ми з Марком прожили десь тиждень. Там вже перебрали речі, деякі документи спалили. 25 березня до нас додому приїхав невідомий чоловік і сказав, що має вивезти нас у смт Ялта, що за 20 км від Маріуполя. Як виявилося, його прислав мій чоловік Михайло. А зрозуміла це, коли невідомий назвав наші спільні з чоловіком кодові слова. Ми навіть речі не збирали із собою, бо над будинком постійно кружляли літаки, а потім були гучні вибухи. Але я встигла взяти консерви, бо не знала, де зупинимося і чи зможемо щось десь приготувати, — розповідає пані Марина.

Я міг втратити маму

Вберегтися від російської фільтрації Марині Сороці не вдалося. І вже за кілька днів до будинку знайомих, де вони зупинилися, навідалися проросійські силовики, які забрали жінку на кількагодинну фільтрацію. Марк каже, боявся, що маму більше не побачить.

— Мені було сумно, коли маму забрали росіяни. Бо я не знав, що вони могли з нею зробити. Я весь час залишався з бабусею Галею та іншими людьми. Ми всі переживали, — згадує хлопчик. – Мама мені потім казала, що у неї ті військові забирали паспорт, бо думали, що вона щось погане зробила для росії. А ще деяким людям погрожували, що можуть відправити на допити в Докучаєвськ. І мама казала, що там було найстрашніше. Вона боялася, що більше до мене не повернеться, що не побачить мене.

Пані Марина додає, що поставила собі за мету вийти з фільтрації живою. Тому не на всі питання відповідала правдиво, а перед зустріччю з росіянами в голові прокручувала, що буде говорити. Щаслива, що вдалося вийти, не всім так поталанило…

За кілька днів родина змогла виїхати до рідних у Бердянськ, а вже звідти — до Полог, а потім — і Запоріжжя.

— У нас із мамою та бабусею був лише один пакет з їжею та документами. Речей ми не брали, іграшки теж всі залишилися вдома. Уявляєте, вдома у бабусі взагалі залишилася ціла коробка з LEGO. Сумно було їхати без собак, без тата, без іграшок. Лише магніти в кишеню закинув. З цих магнітів я складаю будь-що, навіть тризуб. Я ще згадав, що коли ми евакуювалися, то нам росіяни показали дорогу, яка була вся в мінах. Вони ще насміхалися. Але наш водій зміг проїхати по ній. Він дуже обережно їхав, бо міни могли вибухати, — каже хлопчина.

Маріуполь у пам’яті Марка Сороки залишиться різним: яскравим з водограями, улюбленим морем та вогниками на алеях, а також палаючим від обстрілів та бомбардувань.

— Наш Маріуполь до вторгнення був дуже гарним, там є море. Маріуполь – велике місто і його не можна було обійти за один день. Ми багато де гуляли і з бабусею, і з мамою, і з татом. Найчастіше ходили до нашого Драматичного театру, де показували різні вистави. Мені там дуже подобалося, але ж росіяни його знищили вже – кинули бомбу, — по-дорослому згадує Марк.

Написав листа Президенту

Про свого захисника Михайла Сороку син та дружина розповідають інколи з усмішками, а інколи і зі сльозами на очах.

— Оооо, з татом мені було весело. Найбільше я любив з ним гуляти. Ми брали наших собак і ходили з ними на прогулянку. Ой, пам’ятаю, як тримав пса Спартака за мотузок. А він як побіг, то я і впав. Але нічого, у мене нічого не боліло, а той Спартак завжди був непосидючим. Тато у нас добрий і найкращий. Мені всі кажуть, що я на нього дуже схожий, — радіє Марк.

Зі слів Марини Сороки ми дізналися, що її чоловік мав військовий вишкіл задовго до вторгнення, адже ніс службу за контрактом. На момент повномасштабного вторгнення чоловік працював помічником адвоката.

— Коли йшов, чоловік мені сказав, що може нас захистити. Я знаю, що він до останнього боровся за Маріуполь. Але ж всі розуміють, що наших захисників взяли в кільце і вибратися із заводу «Азовсталь» було неможливо. Тільки вийти за наказом у полон, — розповідає переселенка. – До полону чоловік ще дзвонив мені, і тоді я в нього запитала: «Міхайло, ти там, де я думаю?» А він мені каже: «Так, я в Азовсталі». Тоді у мене ледь серце не зупинилися. На мить мені здалося, що я його навіть не чую. Ми бачили, що на наших захисників бомби кидали, фосфором засипали. Мама, коли почула про «Азовсталь», здавалося, що закричить від болю. Нам дуже важко усвідомлювати, що вже 16 місяців чоловік у полоні.

Михайло Сорока потрапив до полону із заводу «Азовсталь» 20 травня 2022 року. Підтвердила це російська сторона та Червоний Хрест, кажуть рідні.

Як пані Марина наважилася сказати невтішну новину Марку?

— Обманювати його я не хотіла, бо розуміла, краще нехай дізнається цю інформацію від мене з бабусею, ніж десь почує чи побачить. Тоді у нього буде відчуття, що я йому не довіряю. Михайло має знати, що захищаючи Україну, тато опинився у російському полоні, — розповідає жінка. — Я пояснила Марку, що полон – як клітка для пташки. Коли її силою там тримають, то бути з рідними пташка не може. Можливо, це психологічний тиск, але по-іншому я не змогла.

Аби врятувати батька, хлопець разом із мамою звертаються у різні інстанції і навіть до Володимира Зеленського.

— Тато далеко від нас і не може поки прийти, а хочеться, щоб він зміг мене обійняти, побавитися, — зізнається хлопчик. — Тому я і звернувся до Президента України Володимира Зеленського, щоб він скоріше звільнив мого тата. Я написав йому листа. Все робив з мамою, бо без її підтримки нічого б не вийшло.

Лист хлопчика з Маріуполя не залишився без відповіді.

— Відповідь від Президента України отримав. Там написали, щоб я гарно вчився, а інші люди будуть робити все можливе, щоб звільнити наших захисників. Сподіваюся, що все буде добре. І ми скоро побачимося, — каже Марко.

Тернопіль – місто добрих людей

Марко з мамою та бабусею Галиною проживають у Тернополі від квітня 2022 року, а ось обрали його не випадково. Саме тут живе сестра бабусі Галі, яка погодилася прийняти родину. Хлопець поступово адаптувався у новому місті, навчається у п’ятому класі школи №10. А ще відвідує різні гуртки, які для переселенців організовує власниця тернопільської книгарні.

— Мені подобається відвідувати гуртки, які організовує тітка Аня. Там постійно весело, цікаво. Ми робимо разом з іншими дітьми цікаві речі. Тітка Аня – добра жінка, яка хоче всім допомогти. Спеціально для нас вона обладнала кімнату у своєму книжковому магазині. Вона для нас запрошує і психологів, і різних інших фахівців, щоб вони з нами займалися, — розповідає Марк. — Наприклад, ми вже робили ось такий браслет, буси, із солоного тіста мордочку котика, листочки з комахами, серденько з калиною та тризубом, допомагайку з кольорового картону. А ще ми проводимо благодійні ярмарки, а отримані кошти віддаємо на ЗСУ.

А ось, як справи в школі та чи вдалося знайти друзів – хлопець відповідає так.

— Друзів тут не маю. Лише однокласники та товариші. Мені тато постійно казав, що другом можна називати людину, яка перевірена часом, якій можна довіряти, — наголошує 10-річний Марко. — Вчуся я добре. А коли всі уроки зроблю, то починаю складати LEGO. Я малюю захисникам, а мама гроші чи речі відправляє. То нам дали подяку й іграшкового пса Патрона.

Хлопчик вірить, Україна переможе у цій війні, а вони знову з татком будуть разом.

— Найголовніше для нас – звільнення з полону нашого чоловіка, сина та батька. Я завжди кажу: Михайло – наші кроки, а ми вже будемо йти по його слідах. Якщо він вирішить, що і надалі захищатиме Україну, то поїдемо в інше місто, щоб бути поруч із ним. Бо сім’я – найголовніша цінність. І ми проходимо такий складний шлях, щоб знову бути разом, — завершує жінка.

Над матеріалом працювали:

Авторка та редакторка проєкту Наталія Бурлаку
Авторка матеріалу Поліна Дайнега
Відеозйомка та монтаж Вадим Єпур